Максим Самойлов
(учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")

Сонце впивалося своїми золотими пазурами в тіла людей, які лежали на розпеченому піску. Море лагідно наспівувало пісню таємничої минувшини. Віра віддавала своє тіло сонячним, пекучим доторкам. Цілункам легкого вітерцю, що спочивав у смарагдовій колисці моря. Їй нестерпно захотілося відчути прохолодні обійми води і тому вона, не відкладаючи бажання на потім, пішла до моря.
    Раптом до її рук доторкнувся якийсь невідомий предмет. Вона стрепенулася й озирнулась. Поряд стояв хлопчик років десяти.
- Візьміть, цей лист передав мій татко.
    Він зневажливо кинув конверт до її ніг. Віра не встигла нічого сказати, ані висловити обурення, ані задовольнити свою цікавість. Малюк зник так само несподівано, як і з’явився. Молоді чоловіки з’їдали очима її принади і кожен мріяв, забувши на мить про дружину: «От би вона була моя». Жінки, яким ... Читати далі »

Коментарі: (0) | Подробнее