Людмила Солонишин
(учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")

    Ніч була чудова. Сповнена духом Різдва, вона передвіщала щось незбагненне й прекрасне. Іній надавав саду казкового вигляду, сніг в місячному сяйві переливався всіма кольорами веселки.
    Руслан тримав Людмилу за руки і цитував уривки з поеми Пушкіна. Цікаво, натхненно, так, ніби саме він був тим витязем, що врятував свою кохану.
« Як гарно, як гарно!» – тільки й шепотіла вряди – годи дівчина, гублячись в карих очах хлопця. - Як гарно!»
    Вона могла слухати його день і ніч, забуваючи про все на світі, переносячись у прекрасний світ фантазій.
    Людмила кохала Руслана. Кохала по – справжньому, всім серцем, кожною клітинкою свого тендітного тіла. Її душа належала цьому чорнявому смуглому хлопцеві, вона вся належала йому. Вся до останньої  краплі крові, до останнього удару серця. Уявити ... Читати далі »

Коментарі: (0) | Подробнее