Вісімнадцятирічна Вікторія Біланюк
з Олеші закінчила із золотою медаллю фізико-технічний ліцей при
Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу і
цьогоріч стала студенткою Львівського політехнічного університету, в
якому опановує комп»ютерні науки. Але новітні технології, які вона
вивчає, не заважають їй бути творчою особистістю. З дитячих років
Вікторія пише вірші і дорослішає разом з ними. Нинішні поетичні рядки
Вікторії несуть у собі певну філософську претензійність, але без
зарозумілості. Як на її юний вік, вона непогано обізнана із запитами і
смаками своїх сучасників, а тому моментами їй досить влучно вдається
«вловити» нинішній невловимий час і відобразити його у своїх віршах.
Михайло Батіг
Біль
Що ти знаєш про біль?.. Сидиш у теплій квартирі, Маєш живих батьків І можеш ходити здоровим та в силі.
Що ти знаєш про біль?.. Ти ж нікого в житті не втрачав, Маєш їжу та одяг, І на чужій війні не бував…
Хіба ти знаєш про біль?.. Хоча плачеш, що він покинув, Що не купили новий телефон Чи тамагочі раптом загинув…
Не кажи, що ти знаєш про біль, Коли куриш тонку цигарку, П»єш каву холодну як тінь, Вдаючи із себе примару.
Не кажи, що ти знаєш про біль, Про те, що рветься душа, як кохаєш. Бо це – не розпука…Ти не чув ще про біль. Ой, нічого в житті ти не знаєш…
Добро
Йде в лахмітті добро по вулиці, Плете ногу за ногу. До старої стіни тихо тулиться Й сумно дивиться на дорогу.
Нікому воно не потрібне, Вже не день і не рік. Століттями бродить і журиться, Егоїстам втративши лік.
Упало добро серед вулиці - Знесилене, стомлене й зморене. Ніхто через це не хвилюється, Не жаліє добро знедолене.
Померло воно серед вулиці - Похилились будинки старі. Люди навіть і не подивляться - Сунуть далі байдужі й черстві.
*** Діти - найсвітліші створіння, Бо мають у серці Бога. У них зростає надія творіння І душа не знає тривоги.
У їхніх очах вогонь палає, Вони вміють втішати. Маленьке серце направду страждає, А єство не розучилося співати.
Я, напевне, ще трішки дитина. Хоч в храмі не була давно. В очах не вогонь, тільки свічка, Й життя не таке, як в кіно.
Я все ще не навчилась Відпускати дорогих людей. Я все ще з тим не змирилась, Що не треба боятись ночей.
Та я ще вмію втішати, І не можу мовчати про біль. І так важко мені зрозуміти, Чому сиплять на рани сіль.
***
Я проживу життя з тобою Наперекір існуючим світам, На зло і заздрості, і болю, І смутку чорного морям.
Я збережу кохання наше - Пронесу крізь часи віків. І будем жити ми щасливо, Так, як ти цього хотів.
Я подолати всі незгоди зможу Заради наших почуттів. Я в собі гордість заморожу, Так, як ти цього хотів.
Я утечу від світу цього, Сховаюся від долі і катів. Ми будем разом, тільки разом… Так, як ти цього хотів.
Я змушу вітер віяти лиш нам, Звелю, щоб щастям дім замів. Я сонце прихилю до нас Так, як ти цього хотів.
Вісімнадцятирічна Вікторія Біланюк
з Олеші закінчила із золотою медаллю фізико-технічний ліцей при
Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу і
цьогоріч стала студенткою Львівського політехнічного університету, в
якому опановує комп»ютерні науки. Але новітні технології, які вона
вивчає, не заважають їй бути творчою особистістю. З дитячих років
Вікторія пише вірші і дорослішає разом з ними. Нинішні поетичні рядки
Вікторії несуть у собі певну філософську претензійність, але без
зарозумілості. Як на її юний вік, вона непогано обізнана із запитами і
смаками своїх сучасників, а тому моментами їй досить влучно вдається
«вловити» нинішній невловимий час і відобразити його у своїх віршах.
