Михайла Буджака на Івано-Франківщині знають  передусім  як фахового  журналіста, який майже  два десятки років віддав  Тлумацькій районній газеті (у 80-х роках –  "Дністровська зірка”, пізніше "Злагода”), відтак – обласному часопису "Рідна земля”. Але цінителям  мелосу  М.Буджак  відомий насамперед як невтомний збирач й лелільник народної творчості,  у доробку якого десятки укладених і виданих книг, окремі з яких поповнили величну скарбницю української фольклористики.
     У нинішні нелегкі часи М.Буджак, який мешкає в Івано-Франківську, а в райцентрі Тлумачі разом з дружиною Лесею утримує єдину в районі крамницю художньої  та шкільної книги,  і далі не перестає відстоювати незаперечну істину – не хлібом єдиним живе людина. Що серед марноти-марнот днів теперішніх для нього є  справжнє,  до чого лежить його  серце? Таким було наше перше запитання панові Михайлові, на життєвому видноколі якого заяскравів п’ятдесят перший рік з дня його народин.
     М.Буджак: Якби покласти усе на шальки терезів, то, здається, вони не надто переважили б одна другу. Журналістика мені близька, бо віддав їй чверть століття, а фольклор став другою половинкою мого серця. І, звичайно, люди. Їхні  життя і клопоти, таланти і дивацтва завжди були в центрі моїх журналістських і фольклорних досліджень.
     М.Б.: Ти народився в один день з Марійкою Підгірянкою, відомою народною поетесою і педагогом, яка довгий час  жила і працювала на Івано-Франківщині …
     М.Буджак: Цього дня ( 29 березня –авт.) народилась не лише відома дитяча письменниця М.Підгірянка, але й О.Заклинський, поет,  композитор і священик, родом з Тлумаччини, знаний тим, що його пісня "Ой ти, горо кремінная”  увійшла до сотні кращих українських пісень. Як на мене, річ не в тім, коли народився, а що залишиш нащадкам. О.Заклинський, наприклад, виростав сиротою, не розкошував у багатстві, а тому і не мав коштів на видання книг. М.Підгірянка часто переїжджала від школи до школи, у той  же час , у період ЗУНРу,  всього за місяць випустила для дітей і "Буквар”, і "Читанку”, та й віршів написала не одну збірку.
     М.Б.: За яких обставин ти прихилився душею до народної творчості?
     М.Буджак: У моїй родині, що в селі Кулачківці на Снятинщині, здавна шанували слово. У ній були і священики, і аптекарі, і сільські урядовці. Ще у 10-у класі я дебютував  в  ужгородському альманасі "Калиновий спів” далекого 1979 року.  Спонукала ж  мене взятися за перо, як не дивно, прикра хвороба, котра буквально звалила мене з ніг. Лікарі, у пошуках причини моєї слабості, запроторили  мене на всяк випадок до ізолятора  Городенківської райлікарні, де не було навіть ложки. Про цю оказію я переповів через зачинене вікно батькові, але він не дочув і замість ложки приніс мені до ізолятора  фольклорну книжку. І не одну.  Мені не хотілося більше їсти…
Особливо  захопився збіркою народних порівнянь І.Гурина  "Народне слово”. Мене неабияк подивувало, що я знав чимало порівнянь, яких не було у збірці. За місяць  я списав 96-сторінковий зшиток, через рік на столі лежала папка із записами легенд, пісень і казок. Повернувшись після служби з армії на журналістські хліба до Тлумача, заощадив невеличкі кошти із зарплати та й придбав собі магнітофон "Карпати”.  До запису мене підштовхнули палагицькі пастухи своїми коломийками, які вони співали на пасовищі. Щосуботи і неділі  з магнітофоном у руці я мандрував селами, збираючи воістину золоті скарби душі людської.
     М.Б.: Як сприймала твоє захоплення фольклором колишня партійна радянська система і як допомагає у виданні твоїх книг нинішня, українська влада, зокрема районна і обласна?
     М.Буджак: Влада ніколи не раділа з того, що журналіст  партійної газети ходить по селах і "щось там випитує у людей”. Свого часу у районному КДБ мені показували листа, у якому невідомий "страж порядку” допильнувся до того, що відрапортував, ніби я був "зв’язковим  між колишнім  сільським вчителем  і керівною структурою УПА”. І просив арештувати мене, як агента. Захоплення фольклором ставали приводом для різного роду  розбірок, ініційованих райкомом КПУ, які стосувались  пропозиції звільнення мене  з роботи. До речі,  перша збірка народних приказок, прислів’їв і порівнянь "Чільце” через "достатньо не висвітлений радянський спосіб життя, роль у ньому партії комуністів” пролежала у видавництві "Карпати” м.Ужгорода  більше двадцять років  і  лише недавно була видрукована. Не брався навіть до уваги той факт, що подібне видання здійснив свого часу І.Франко.
Я не ображався на владу: ані на ту, що відійшла, ані  на ту, що прийшла.  Знаю, вони не цінували і не цінують  справжні мистецькі речі, а завжди тішилися з тих "шоу”,  що їм влаштовували. Упродовж років можновладці запевняли про створення у районі фонотеки народних пісень, весільних сюжетів, звичаїв та обрядів. При райвідділі культури була навіть створена група, яка мала комплексно вивчати  народну творчість того чи іншого села. Звісно,  для цього потрібні були кошти, яких традиційно у влади  не вистачило…
Як і більшість моїх колег по перу, ми бачили нікчемні "потуги влади”, а тому намагались робити своє, котре ніколи не афішували, але якому присвячували роки життя. Захоплення народною творчістю для мене було своєрідною віддушиною, бо дозволяло  доторкнутися до справжнього людського життя, до правди. У ті часи я записав казок, народних ігор, приказок, прислів’їв, коломийок,легенд,загадок, словом, безцінного народного мелосу, на 20 томів. Але ні з районного, ні з обласного бюджетів на ці видання не було виділено жодної копійки. Допомагали журнал "Перевал”, видавництво "Каменяр”, що у Львові,  і  районна газета "Злагода”. Власне  на  її сторінках було надруковано  притчі, казки, краєзнавчі та етнографічні розвідки, що лягли в основу перших книг  "По забутих стежках” і "Золоте жниво”.
     М.Б.: Найбільш  вагома, на твою думка, праця, яку тобі вдалося написати, і  за яку тобі не соромно буде перед прийдешніми поколіннями?
     М.Буджак:  Із  тринадцяти книг, які на сьогодні вдалося видрукувати, за жодною немає фальші чи гріха. Першу збірку казок  "Срібний волосок”,  яка вийшла у 1993 році нечуваним  для теперішнього часу тиражем  50 тисяч, критика назвала  "книгою, що стала подією”. По-перше, там були зібрані нові записи казок Тлумацько-Снятинсько-Городенківського регіону (Покуття), який доти не був вивчений фольклористами та етнографами, по-друге, збірку Івано-франківський інститут післядипломної освіти рекомендував для позакласного читання учням 5-6 класів.
Натомість новою сторінкою в українській фольклористиці, вважаю, стала книга "Чарівні горішки”. Вона повернула науці справжні елементи народної прози, яка ґрунтується на вірі в Бога, у те життя, що є на небі. За радянських часів ці предвічні християнські  категорії були вилучені з народної прози. У ній домінували чорти, відьми, а Бога – їхнього одвічного поборника, на жаль, не згадувалось. Чи не тому такі "народні” творіння не запам’ятовувалися, а "порізані” редакторською рукою казки миттєво забувалися. Та поки що найбільшою моєю втіхою є збірка притч "Дев’ята межа”. Нею планував  започаткувати цілу серію книг  під назвою "Галицьке віно”. Вийшла, на жаль, одна книга. Але варта вона  багатьох. Цією книгою  намагався реабілітувати притчі як  жанр фольклористики, який у радянські часи літературознавці спішно намагалися знищити. Мова іде про притчу, або ж "байку”, як її називали у наших селах. Через те, що вона нагадувала релігійні притчі, "байку” зараховували до побутових казок, хоч такою вона не була. А от про видрук народних притч взагалі не йшлося. Один відомий поет (нині він  уже не пише довжелезні "паровози” про "ленінський шлях” та "керманичів”) казав, що швидше "волосся виросте у нього на долоні”, аніж притчі будуть колись надруковані. Не знаю, як з волоссям у поета, а народні притчі, зібрані мною, вийшли друком і вони уже у кількох збірниках, що рекомендовані для позакласного читання та у хрестоматії  "Література рідного краю”. Загалом більшість книг –  ”Чільце” ( прислів’я і приказки) і нова збірка "Скарби старого замку”,  яка готується до друку в одному з тернопільських видавництв, не схожі на ті, що виходили у друкований світ колись. Це нові записи. Перша продовжує працю І.Франка і Павлика, а друга представляє  наразі найновіше зібрання народної прози одного села. І схожого видання в Україні ще не було.
     М.Б.: Про що  жалкуєш і про що мрієш  у творчій царині? У чому розчарувався і в що віритимеш до кінця своїх днів?
     М.Буджак: Вважаю, поки що не має сенсу робити якісь глибокодумні висновки чи підсумовувати зроблене. Життя треба сприймати таким, яким воно є. Маю багато планів і задумів. От тільки б вистачило сил, років  та натхнення. На цій стезі сподіваюся лише на Бога і власні руки. Не лишень мрію, але й працюю над п’ятитомником "Покутське весілля”, книгою звичаїв та обрядів "Галицький рік”. Тому готовий співпрацювати з видавцями на паритетних умовах.  Очікую  також виходу двох календарів, що мають з’явитись на світ у київському видавництві  "Нова дитяча література”.
За чим шкодую?.. Звичайно, за часом, який марнується у гонитві за хлібом насущним; за часом, коли у селах співали пісні, розказували казки і багато їх ще можна було записати. Нині чимало втрачено, села опустіли, звідти "втекли” давні, почасти дохристиянські колядки, коломийки, на великодні свята зрідка можна почути гаївку. Це сумна реальність, якої, здається, не було ні після воєн, ні навіть після татарської навали. Винні  ми самі, адже без пісні, вишивки, без свого звичаю у світі на нас дивитимуться, вибачте, як на інопланетян. Відомий факт, який радше скидається на легенду, трапився у Болгарії. Там десятки років шукали злочинця, але безуспішно. Та коли він потрапив на весілля і почув рідні мотиви пісень, то заплакав. Аж тоді поліція упізнала в ньому розшукованого. Попри все вірю, що народна пісня, мова і слово, які леліють у собі українську душу, дочекаються своєї весни – благодатної  пори цвітіння.
Джерело: http://ualit.org/?p=1165