Він йде під тягарем хреста, Він падає, втрача останні сили. Чашу терпіння вип’є він до дна, Щоб від гріха спасти тебе, людино.
Він йде. Не дивлячись на кров, Що з ран його просочується тіла… Він йде. За нашу віру, за любов… Чому ж не ціниш ти цього, людино!?
Він йде… На голові вінок, Ні, не лавровий, терням він повитий. За тебе робить він страждання крок, Щоб від страшного суду захистити.
Хіба ж не бачиш ти цього, людино? Чи може очі закрива зневіри тьма? Хіба ж не хочеш бути воєдино З спасінням нашим в небесах?
Хіба не бачиш ти цього людино?! Хіба не чуєш ти його страждання крик!? Чому ж ти раниш серце його щире? Чому ти зневажаєш його лик?
Ми маєм все… Ми маєм славу, гроші… Ми з тіла робимо безсмертний ідеал, Забувши, що воно зовсім не наше, Ним Господь Бог нас всіх обдарував.
Падеш, людино, в прірву зла й розпусти, Невже не знаєш, що прийде колись кінець… Подумай про свою щербату душу, Згадай про муки, про терновий той вінець.
Скажи: прости. І він простить, я знаю. Скажи: не дай упасти мені в гріх. Викинь обман, ненависть, біль і зраду, Впусти любов ти тут на свій поріг.
Відчуй ті муки, біль зумій відчути, Візьми на себе хрест його, прошу! Допоможи йому гріхи твої забути, Пронісши на раменах свою важку судьбу.
