Надія Красняк Я не знаю хто найбільше винен у тому всьому: я, він чи воно.
Я – схвильована, ображена, засмучена, з великим прагненням про все забути, і водночас вільна, замріяна, відкрита і усміхнена ( усмішка, як казав чи то іронічна чи то щаслива мінялася ледь не кожної хвилини) ….
Він – не докінця щирий, але ніжний, приємний як пелюстки квіточок, яких дотепер не знаю як називають, теплий як пісочок, що вкривав узбережжя, уважний і потребуючий уваги, ніби близький, але одночасно далекий, трохи незрозумілий і ніби знайомий 100 років, належний тільки мені на той короткий час; з відчутним запахом дитинства, сигарет, кави і не знаю яких парфумів, що всі разом змішувалися в один аромат, який хотілось вдихати кожної хвилини….
А може справді воно, яке кожним прибоєм і кожною хвилькою приносило в мою заблукану душу обманливий спокій, бажання забуття, що обіймало своїми водами, боліло камінням, веселило хвилями,
...
Читати далі »