… Надворі був зимовий ранок. Вона стояла на снігу і дивилася в той бік, де ледь помітна дорога губилася в лісі. З неба падав сніг, а на її очах були сльози, які перетворювалися в кришталики льоду і падали додолу. І не один день вона стоїть тут, і не одна сльоза скотилася по її щоці. Вона стоїть, а уста тремтять…
    І так кожного дня вона виливає свою душу, надіючись, що він ось - ось прийде, обійме її ніжно – ніжно, обцілує її… Але все марно, він не прийде до неї. Тепер вона одна; ні батька, ні неньки, тільки старенька бабуся. А старість не радість. На скронях звисають пасма посивілого волосся, обличчя вкрилося глибокими зморшками, в яких заховалися біль і страждання, які вона пронесла крізь усе своє життя. Але старі, порепані від роботи руки, все одно вміють приласкати, приголубити свою єдину радість – Олесю. Вона вірить, що любов двох молодих сильніша за вогонь і воду, за мороз і жару, бо сама пройшла крізь це. Вона вірить, що її внучка знайде своє щастя і житиме щасливо.
- Олесю! Олесю! І довго стоятимеш на снігу? Холодно надворі, мороз. Ще захворієш, - сказала бабуся.
    Олеся не ворушилась, стояла, наче замерзла, наче не чула бабусиних слів.
- Олесю, що з тобою? – знову запитала бабуся і підійшла до неї.
- Олесю, дитино, що сталося?
- Бабусю, я помираю, - у відповідь промовила дівчина і впала на сніг.
- Допоможіть! Допоможіть! – кричала жінка.
    Збіглися люди. Вони обступили Олесю, віднесли її в будинок і викликали лікаря.
Лікар оглянув дівчину, виписав ліки і зібрався вже йти.
- Вона житиме? – тихо запитала бабуся.
- Просіть Бога і він допоможе.
    Тільки ці слова зміг сказати лікар. У своєму словнику він не знайшов тих слів, які б розрадили стару бабусю. Він сам не знав що буде…лікар вийшов, сів у карету і поїхав дорогою в село. Під копитами коней тріщав замерзлий сніг.
    І знову в будинку стало тихо. Тільки годинник казав: «Бам – бам! Бам – бам»… Наче лічив хвилини чийогось життя. Мабуть Олесиного.
    Минали дні, минали ночі, не один раз на небі з’являлось і зникало сонце, ясні зорі вкривали нічне небо. А годинник на стіні все веселіше бомкав. Так, це він лічив хвилини життя Олесі. А може він переживав за неї, хоч був простою дерев’яною скринькою з стрілками і цифрами. Боявся втратити ту веселу, завжди усміхнену дівчину. Олесі справді покращало і вона стала веселою і говіркою. Але на її серці лежав великий гранітний камінь. Її було боляче від розлуки з коханим Андрієм. І вона вирішила йти шукати його.
    Не один день вона проїхала, не одну нічку проспала на холодній, ще не прогрітій сонцем землі, не одне село минула і не одну сльозу пролила. Плакала Олеся, проклинала світ і себе саму. Та одного травневого дня заїхала вона у гарне, квітуче село Малинівку.
Люди там були привітні і щирі. В цьому селі вона зустрілася з Андрієм. Вона дізналася , що він одружився і вже має сина.
    Вчувши таку новину вона вирішила покінчити з собою. Вона довго йшла і плакала, біль і горе розривав її серце. Дійшовши до річки, що швидкою течією омиває береги, зупинилась і гірко заплакала:
- О, річко, що течеш віками,
Сховай у водах ти своїх
І понеси до океану
Це тіло, що не знало втіх.
    Олеся хотіла впасти в воду, але чиясь сильна рука зупинила її. То був молодий і красивий юнак.
- О, відпусти, юначе. Нехай мене сховають хвилі.
- Пробач, що я підслухав тебе, але не треба за це мене ненавидіти. Тут вони познайомились. Юнака звали Іваном. На березі річки Олеся розказала про незагоєну рану, яка змусила її так вчинити. Іван вислухав Олесю. Його серце щеміло від чужого болю, йому було жаль дівчини, яка так запала в серце.
- Олесю, невже через того зрадника ти хотіла залишити цей прекрасний світ? Твоя краса засліплює небесне сонце, а очі сяють ясніше за зорі в  вечірньому небі. Моє серце полюбило тебе з першого погляду. Полюбило так, як пташка любить поле, а квітка ясний літній день.
    Олеся і Іван сиділи і слухали тишу травневого дня, яку час від часу переривав своїм співом соловей.
    Потім вони взялися за руки і пішли зеленою долиною в село. Їхні очі сіяли щастям ясніше, ніж небесні зорі, а на обличчі панувала усмішка.
- Поглянь, зірка упала. Загадай бажання, Іване, воно обов’язково збудеться.
- У мене є тільки одне бажання: бути з тобою завжди і ніколи не розлучатись.
- Так, ніщо, тільки смерть розлучить нас.
    Вони відгуляли весілля, а через рік народилася у них дівчинка. Назвали її Марічкою. Красивою була, як матір. Кучеряве чорне волосся спадало на її плечі, а карі оченята, мов кришталики сіяли на сонці.
    Довго жили вони в щасті та мирі, не знали горя і біди. Ніщо не розлучало їх. Тільки Бог мав на це право.