Цвіли вишні. Юний, літній вітерець, закоханий в усмішку сонця, лагідно грався верхівками дерев. Злегка торкнувся вишні – і аромат літа розлився у повітрі. Пахло молодістю, щастям, радістю…
На цвинтарі тихо. Заросли стежки поміж могилами. Нечасто бувають тут люди. За щоденною турботою залишається мало місця для померлих. Але он хтось іде. Низько опустив голову, проте не блукає між могилами, чітко прямує протоптаною ним же стежкою. В руках – гілочки вишні, в очах – сум і безнадійність, на душі – невимовний жаль.
Часто цього юнака можна побачити тут. Щонеділі, а нерідко і серед тижня, приходить він сюди, сідає біля могили, кладе квіти і розмовляє. Іноді приносить гітару. Завмирає тоді все навкруги: юнак співає про втрачене кохання, нестерпний біль серця, муки душі. Співає тихо, перебирає злегка струни і, не в силі стриматися, плаче. А з фотографії дивляться на нього усміхнені дівочі очі. Ті очі, які він колись цілував, ті очі, в яких знаходив завжди підтримку і щастя, ті очі, які він так кохав і які так кохали його…
«Я не можу без тебе… - шепотів. – Не можу. Повертайся. Повертайся. Я задихаюся на цьому світі без тебе. Навіщо ти тоді прийшла? Я все продумав: кілька хвилин – і я був би вже поруч з тобою. А ти заборонила. Навіщо? Навіщо мені зорі, коли немає з ким на них дивитися? Навіщо мені сонце, якщо серце вже не гріє твоє кохання?! Навіщо день і ніч, якщо без тебе вони злилися в одну безкінечну сіру смугу - не життя. Я знаю: ти скажеш, що я маю жити далі. А я не можу! Розумієш? не можу без твоїх очей, твоїх губ, рук, без биття твого серця… не можу…
Я приніс тобі гілочки вишні. Ти ж так любиш її цвіт, її запах. Пам’ятаєш: для тебе це була п’ята пора року – пора цвітіння вишень. Я завжди знаходив тебе тоді в саду, і ніхто й ніщо не могло тебе засмутити. Цвіли вишні, ти була дивно щаслива і казково усміхалася…
Я скучив за тобою, за твоїм джерельним сміхом, за чаруючим поглядом. Мені так хочеться обійняти тебе, поцілувати, відчути твоє легке дихання…»
Плаче хлопець над могилою, стискує кулаки. О, як би йому хотілося повернутися назад і усе змінити, стерти останніх півтора року і почати все спочатку. Стерти той безглуздий нещасний випадок, який поклав кінець їхньому щастю.
Тоді падав лапатий сніг, різдвяний мороз пощипував обличчя, селом лунали колядки. Денис і Софія також зібралися з друзями колядувати, підтримувати дух Різдва. Весело сміючись, перекидаючись жартами, вирішила шумна команда навідатися до друзів з сусіднього села. Йти було недалеко: двадцять хвилин дорогою, а там через річку – і уже на місці.
Відстань до річки подолали вмить: підганяв мороз. Щоб скоротити шлях, вирішили іти не через міст, а по льоду (були впевнені, що він міцний: тут часто рибалили). Друзі весело колядували, сміялися, штовхалися. Денис затримався, щоб зробити сніжку. Раптом лід під ним тріснув – і хлопець провалився. Мить – і льодяний холод охопив юнака. Страх скував друзів, а Денис в нестямі вчепився пальцями за лід. Вода холодом пекла тіло і забирала з собою, а друзі видавалися далекими і нереальними. Здавалося, рятунку немає.
Першою опам’яталася Софійка: «Швидко знімайте куртки, шарфи! Знімайте!» Її крик був рішучий і впевнений: вона мусить врятувати коханого.
Одяг швидко зв’язали у мотузку, але хлопець не міг добре вхопитися за неї: сили покидали його. Тоді Соня лягла на лід і поволі підповзла до Дениса. Вхопила його за руку – враз сама опинилася у воді, але не випустила мотузки. Друзі швидко витягли Дениса, а за ним – і Соню. Потім – «швидка», лікарня. Вони обоє дуже переохолодилися, але лікарі запевняли, що загрози життю немає.
Раптом стан Соні погіршився: нирки й до переохолодження турбували дівчину, а тепер лікарі виявили сильні ускладнення. Кількох хвилин у воді вистачило, щоб Соня була приречена.
Спливали дні, тижні, місяці. Хвороба нещадно нищила Софійчине тіло, душу, руйнувала її мрії, надії, вбивала сподівання. Денис не відходив від її ліжка. Він вперто не вірив в те, що все може закінчитися, не хотів вірити…
Був чудовий літній день. Денис приніс коханій розцвілі гілочки вишні. Вимучена хворобою дівчина, напружуючись, піднесла цвіт до обличчя. «Я кохаю тебе! Безмежно кохаю!» - промовила, але гілочки несподівано впали на землю. Палату сколихнув рівномірний металевий писк апарату: серце Соні зупинилося.
Денис плакав. Цілував руки коханої людини і, не тямлячи себе від горя, шепотів: "Соню. Сонечко, кохана. Соню, не йди. Я не вірю в твою смерть, в те, що тебе не буде більше поруч. Ти… ти не можеш… я… не житиму без тебе… за що ненавидиш мене, Боже, навіщо вбиваєш і мертвого залишаєш на цьому світі? За що, Боже? ..”  
За вікном цвіли вишні. І щороку радуватиме їх цвіт людей, тільки Денисове серце стискається, коли бачить, як від випадкового вітру обсипаються тендітні пелюстки. Вони так нагадують йому долю Софійки! Але доки цвістимуть вишні – доти він любитиме свою Соню… Сонечку, Софієчку …