Уляна Тимочко
(учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")

    Десь із блакитної безодні, звідки людина його чекає, являється кохання, осяяне світлом невинної чистоти. Розбудить в жилах кров, змусить серце сильніше битися, оп’янить і прибере владу над людиною до своїх рук.
    І тоді тендітні годинникові стрілки уміло перерізають нескінчену нитку часу. Все раптом завмирає, затихає неначе навмисне, щоб почути ритмічні удари двох сердець, відчути їх переможну силу…
    Ніч землю спокоєм покриває, а сон все не приходить. Я посилаю свій погляд до тієї найяскравішої зірки, бо бачу у ній твої очі… Бездонні очі із крапелькою смутку та іскрою пристрасті. Туди я опускаю свою печаль і свої бажання. Як рукою не досягнути до неба, так поглядом неможливо торкнутися дна тієї безодні. І крізь свідомість я чую романтичні звуки, безсмертні, як людська душа. Тихий перелив кришталевих дзвоників кохання несе мене  вдаль… туди, звідки лунає твій ніжний шепіт, такий приємний і до болю знайомий. Він на відстані пів подиху від гарячих вуст проймає все тіло і душу: «не забудь»…
    О, ні… як можна? Ми жили за два кроки до раю, того величного, переповненого щастям і красою. Полум’яний ангел пристрасті прийняв нас під своє крило. І здавалося, все на світі існувало для нас: і чисте золото небесних зірок, і барвистий вальс квітів, і радісна симфонія пташиного співу, і тихий шелест зачарованих дерев, і бентежний плескіт хвиль, і таємничі ріжки молодого місяця… О, його роль чи не найбільша у людському щасті. Він розділяє всі таємниці і залишається при цьому незворушним, мовчазним свідком, надійним другом.
    А зорі… Такі однакові, далекі, тривожні і загадкові, як вечірнє небо, вони невимушено мерехтять і творять німу сонату небес. Усі вони є струнами оркестру, музикою якого є вічна тиша. Скільки радості зазнали наші душі під їх цілющим світлом…
    Ті незабутні миті, заковані в жарких обіймах ночі, не дають спокійного сну. Вони чогось просять, благають нестерпно – пронизливим голосом, а я нічого не можу вдіяти…
    Хтось каже:» Не варто згадувати минуле. Задумуйтеся над майбутнім, бо там усе життя, усе попереду…» Та це не можливо. Я вже не в силі розібратися у своїх думках. І здається мені, що й небо в них губиться, десь у неосяжних висотах. Вони наче важкі краплини, що беруть свій початок із хмари, навислої наді мною, падають поодинці і провіщають невідступну грозу. А її блискавка вражає серця надовго, порушує їх ритмічний пульс і, осліпивши яскравим світлом, веде їх у світ, де не існує докорів, зради, сподівань чи розчарувань, і світ блаженства та солодких мук. Там очманілі від нестерпної спеки ні про що не жаліють і нічого не потребують.
    Ні, це не ілюзія, а реальність… Хоча марно намагатися збагнути таємниці кохання. Вони назавжди залишаються непізнаними…
     В ту мить, коли вітер навіює чари, нам здається, що ми щось розуміємо, душа рветься шукати, розум – пізнавати, а серце просто любить. Виплекане рукою шовкової ніжності, воно сміливо торкається божества…
    Непереможна сила почуття продовжує пробуджувати спогади. І здається, що в цілому світі не знайшлося генія, який би міг відтворити те недалеке минуле, романтичну поліфонію веселого сяйва, шалених бажань і вічного щастя. А поза всім цим більше ніякого життя не існувало. Один – єдиний човен належав безмежному океану, а два його весла, яким суджено гребти одночасно, були повелителями його долі. І так пливли б цілу вічність…
    Та раптом тьма покрила небо імлою чорних хмар. Здійснявся шторм… Мені на мить здалось, що серце зупинилось.
    Ти ніжно пригортав її до себе і поглядом поринав у темноту її очей…
    Я переконувала себе, що то був страшний сон і щоразу намагалася прокинутися від голосних ридань осиротілого серця. Нестерпний біль розривав мене на шматки, а із вогких очей не скотилося жодної сльозинки. Чому? – Бо то була реальність. Лише по – справжньому жахливий сон доводить до сліз, а в дійсності терпіння й сили волі не дозволяють плакати очам, хоч серце ревно схлипує…
    Що завело мене в таку печальну далечінь? Невже то був обман? Та хіба ж кохання настільки сліпе, що не пізнає його, найбільшого свого ворога? Я ніяк не збагну, що саме: полум’я пристрасті чи жадоби так жорстоко втручається в людські долі…
    Я заплющую очі і чую зневірене «Чому?»… Воно мимовільно продовжується в душі й акустично відгукується у тверезій свідомості. Та я втомилася думати. Немає сенсу визначати чиюсь вину, виправдовувати, засуджувати чи карати. За все в цьому житті людина рано чи пізно розплатиться. І я збагнула, яка справжня ціна кохання, того невинного вільного дитяти. Зрозуміла також і те, що біль зради куди нестерпніший, аніж втрати.
    Кохання то підносить у неосяжну височінь, до сонця, до раю, то безжально кидає додолу. І найгірше те, що не сонце обпалило мені крила, а ти їх втнув одним легким рухом у відповідь на підступний порух душі.
    Невже такою солодкою була ота спокуса, ради якої ти наважився знехтувати щирими людськими почуттями? Вона зробить тебе щасливим? Ні, не відповідай. Я вже не вірю словам. Усе наше життя в отих банальних словах, які нічого не значать. Якщо у світі не існує мови, якою б спілкувалися серця, то навіщо нам тих вишуканих фраз, незрозумілих поєднань пустих слів? Щоб виражати почуття? Ні, швидше для того, аби ввести в оману, викликати довіру і скористатися цим. У всьому світі не існує тих слів, які б могли передати безсмертні людські почуття…
    Напевне кохання має свій визначений термін. І його, як і море, до дна випити не можливо.
    Нехай буде так, як є. Ми ж не відповідаємо за свою долю, а чемно скоряємося їй. Так, ти порушив мій земний спокій, але мрій і майбутнього не позбавив.
    Дощ розмиває сюжети кохання, а вітер розвіює спогади. Я тихо опускаю свою печаль на дно душі, щоб більше її не тривожити. Немає ненависті, ні гніву, ні ревнощів… ні любові. І я ні про що не жалію. Бо справді нещасним є той, хто жодного разу за своє життя не пірнув з головою у те шалене почуття, яке ми називаємо «кохання», хто не проковтнув його краплі і не відчув його цілющої сили.
    А що відбувається після того, як виринаєш із нього і струшуєш із себе його солодкі краплі? – Це вже нікого не хвилює… Хіба що власне серце, яке довіку повторюватиме: «вернись, коханий»…