Марія Хантя (учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")
ВОНА
Вона – неначе почуття, Яке залежить від бажання: То квітне рясно, то вмира, Неначе трепетне кохання. Вона – це роза у горшку, Яка назавжди нас єднає; І лиш вона одна покаже Те почуття, що не бажає Пройти не залишивши Слід хоча б у думці Й не розтане, Бо щире почуття розтопить лід, А від нещирого і роза в’яне… Зіткнувшись із холодним ставленням, А часом і непорозумінням – Вона притихне й завмирає І все ж чекає з нетерпінням Коли наступить інший раз, І вона знову розцвіте, І нові почуття відкриє, Які назавжди збереже.
******
Я часто думаю: чому Так сумно інколи буває? Чому до мене, мов у сні, Твій образ трепетно влітає? Ввірветься, мов ніжний той вітер, що часто берізку хитає, замре в уяві на мить.. і знову… знов пропадає. Твій образ далекий й водночас близький, Вчувається голос твій грішний, І лагідний дотик, і погляд очей Я думаю часто – який же ти ніжний. Стараюсь забути про зустрічі наші, Про лагідне слово «люблю» Стараюсь забути, та все не виходить – Вчувається часто «люблю»…
