Вечір…
    Легенький вітерець кружляє навколо берези, наче залицяється до неї, ніби щось шепоче їй сонній, ніжно обіймаючи її тонкий білокрилий стан і легенько розчісуючи її гілочки – косички. Повний місяць з темного безхмарного неба, розливає своє срібне світло на весняну землю, на усю квітучу природу, яка недавно прокинулась від довгого зимового сну.
    Повітря напрочуд чисте, свіже і насичене пахощами буйно квітучих садів та одиноких дерев. Вдихаючи його – п’янієш  і легкі удари серця, здається, чути на кілька метрів. Душа співає, радіє, тріпоче і тремтить. І саме у цей момент хочеться пригадати щось приємне із щойно згаслого весняного погожого дня.
    Вітер – пустун, на хвильку залишивши свою наймилішу берізку, поспіхом летить до невеликого вишневого садка, в якому із згаслими очима – вікнами спочиває цегляний будинок. Влетівши у садок, вітерець з розгону вривається у крони дрімаючих вишень, які, мов красуні із казки, у білосніжних сукнях, чекають на своїх наречених. Стрепенувшись, вони зронюють на землю білий – білий цвіт, від чого здається, що налітає легенький сніг.
    Те це лише мить. Непосидючий весняний вітерець, згадавши нарешті про білокору кохану, стрімголов мчить до неї. Вишні – наречені, помахавши йому у слід маленькими листочками і зронивши ще кілька десятків пелюстків свого цвіту – плаття, поступово засинають під колискову хрущів, вкрившись ковдрою, витканою із срібних ниток місячного сяйва.
    Весняний вечір. Хміліючи від вечірнього повітря хочеться мріяти. Вітерець заснув у ніжних обіймах берізки…
    Вечір… Тихо…