Ріс і виховувався у родині бургомістра містечка Обертана. Вчився у Станиславівській гімназії, звідки був виключений „за неблагонадійність", до того ж без права навчання у будь-якому середньому навчальному закладі Австро-Угорщини. Брав участь у польському повстанні (1863—1864 рр.) Відтак вступає до Львівського університету, одночасно співпрацює з польським ,,Туgоdпікот Nаикоwут", де друкує свої літературні та наукові статті. У 1865 році став першім, хто на Слов'янщині видрукував ґрунтовну критичну працю про життя і творчість Т. Г. Шевченка, яка мала велике значення для популяризації творчості Кобзаря у Польщі, Німеччині ти інших країнах. Наприкінці 1800-х років редагував газету „Слово польське».  ВИДАВ КНИГУ„Спогади моєї молодості" (Львів, 1913 р.)







   Прикро, але нині, коли уся громадськість України готується до святкування 200-ї річниці з дня народження великого її сина - Т. Г. Шевченка, ми не тільки не маємо повного видруку першої і у великій мірі найґрунтовнішої на той час праці про його життя і творчість, не знаємо долі автора тієї розвідки, котра, мов ластівка, рознесла по Європі Шевченкове слово і визнання. Як, зрештою, за минулих 140 років не знаємо справжнього прізвища тієї молодої і талановитої людини, котра до останніх своїх років не зраджувала своїм принципам: скрізь і всюди відстоювала кожне слово із Кобзаревого вірша: він — Гвідо Баталлья, як пові¬домляє „Українська літературна енциклопедія", а чи Батаглія, як у „Шевченківському словнику", а чи Гвідон де Батталія, як у праці Франка „Шевченко стає героєм польської революційної легенди". Єдине відомо — 19-річний студент з Обертина відкрив світові те, що не бачили столичні професори та академіки — „просвітню зірку", яка бодай у кількох десятках публікацій, але вже заясніла над слов'янським краєм — Тараса Шевченка. А цим відкриттям у 1865 році стала книга Батаглії „Тарас Шевченко. Його життя і твори", видана у Львові.


   Десятки сучасних науковців, дослідників творчості галицького письменства XIX століття схильні до думки, що перш ніж взятися за перо, пристрасно і від усього серця написати про ту величезну „пробудну силу", що несли Україні поезії маловідомого на той час Тараса Шевченка, усе те вікове прагнення до волі правди майбутній критик і журналіст відчував на собі. Захопившись романтичними ідеями Т. Костюшка, молодий Гвідо, будучи учнем Станиславівської гімназії, відвідує таємний гурток, читає, розповсюджену там, літературу, разом з товаришами пише та вечорами розвішує по місту відозви до мешканців, „у тихій борні", як пізніше напишуть місцеві часописи, „готується до боротьби з російським царизмом". На прикрість, кілька відозв „підпільників", писаних вручну, потрапили на стіл управителя гімназії, і за його розпорядженням Шкільна управа виключає Батаглію з гімназії, як „неблагонадійного", а невдовзі австрійське міністерство освіти видає заборону хлопцеві вчитися у будь-якому середньому закладі тодішньої Австро-Угорської імперії.
   Однак така звістка не тільки не спинила молодечого пориву юного Гвідона, не тільки не відірвала його від „підпільної роботи", а, здається, ще більше додала йому сил та наснаги боротися за правду і волю. Тому, замість того, аби їхати до родичів, в Обертин, вислуховувати батькові поучування, Гвідо Батаглія записується до одного із галицьких загонів повстанців, бере участь у відомих „станиславівських баталіях", відтак допомагає „бойовим побратимам" виборювати волю у Калуші та Стрию. І те визволення таки надходить. Польська молодь, а серед них і Гвідон, натхненна романтикою барикад, як про них відгукувались тодішні літератори, береться за побудову нового життя: горнеться у радикальні товариства, береться за вирішення багатьох нагальних справ. Сам же Гвідо Батаглія, вступивши до Львівського університету, з пережитками минулого бореться словом. Співпрацюючи з журналом „Туgоdпік Nаuкоwу", він готує полум'яні статті, гострі критичні фейлетони, літературні огляди тощо. І серед десятків видань, які щодня надходили поштою, у журналах „Вечорниці" та „Мета", що їх видавав земляк Гвідона Ксенофонт Климкович, Батаглія натрапляв на поезії невідомого йому українського письменника Тараса Шевченка. „Від них, — як згодом напише у своїх „Споминах...", аж війнуло вогнем...". Щось подібне на той час годі було відшукати. Тому „найважливішою справою" він бачить: зібрати усі Шевченкові вірші. Найперше з журналів „Вечорниці", „Мета", а також з рукописних збірників та альманахів, котрі в університеті „переходили" з рук у руки, і незабаром береться за написання нарису про життя і творчість великою українця.


   Спершу праця Батаглії „Тарас Шевченко. Його життя і творчість" окремими частинами була надрукована у журналі „Туgоdпік Nаuкоwу", (1865. — Ч. 22), а невдовзі накладом редакції дослідження побачило світ окремою книжкою. На противагу популярним тоді „романтичним легендам" та „плачам над гіркою долею народу", які тонесенькими брошурками-„свистками" розповсюджувалися по Галичині, „синівська сповідь Гвідона", укладена у вісім розділів книжечки, відразу стала „громом серед ясного неба", котрий потряс Львів. „Знаменитою описсю" назвала дослідження Батаглії польська газета „Сьоло"; як про чесне й „безстороннє оцінювання Шевченка" відізвався про дослідження молодого критика й Іван Франко. Для більшості прогресивної громадськості краю ця книга була „справжнім дивом"; тим могутнім словом, котре, як писали дослідники, „хвилею вогню прокотилось по усій старій імперії". Також на переконання О. Дея, ця книга була першою, до того ж найгрунтовнішою працею про українського поета в усьому „словянському світі" („Жовтень". — 1964.). Молодий студент розповідав і аналізував десятки віршів, поем Кобзаря, зокрема „Сон", „Давидові псалми", поезію „Відьма", котрі ще не були надруковані, а лише „переписувались із зошита в зошит". І добре, що Гвідо їх зібрав з-поміж товаришів та проаналізував. І, як підтвердять сучас¬ники, зробив це не лише щиро, палко, а й правдиво „від першого до останнього рядка". „Треба було мати неабияку сміливість, — напишуть опісля, — аби в пору релігійного мракобісся, шельмування усього українського, кинути виклик цілій групі польських критиків, котрі один навперед другого „кричали" на цілу Австро-Угорщину: „Шевченко вихваляє бунтарів і розбійників, ...заохочує до грабунків та помсти, ...до ножа, пожарищ і потоків горілки навпіл з потоками крові" (Бібліотека Варшавська". — 1862. Зо¬шит 1), у той же час „іронією, висміюванням, перекручуванням слів та правди воювали проти нього (Шевченка); але треба ж було народитися Гвідом Батаглією, аби напротивагу наклепам, брехні, виставити своє правдиве слово, свої думки, у спольщеному місті стати захисником і оборонцем Кобзаря, його глибоконародних по¬езій. За одне, навіть у тих кількох десятках творів, що вдалося віднайти, побачити і показати світові велич Шевченка — „народного генія", „провідну зірку України", того, „хто оживив усе теперішнє духовне відродження Русі". Співець, шо вийшов „з убогої селянської хати", „любив той народ, ...не відрізняється від нього своїми поняттями. Що зачепає дорогий йому народ — те зачепає і його". „У поезіях пульсує життєва правда, високі і благородні думки. Час, — стверджує Батаглія, — виступити проти вояк, які спотворюють його (тобто Шевченка — М. Б.), бо хоч і мимоволі, але вони є нашими ворогами". Зокрема „Гайдамаки", „Тарасову ніч", що до них найбільше „чіпляються" польські критики, Гвідон радить „розглядати не тільки зі становища польського, а також зі становища українського". Закликає дослідник об'єктивно оцінити події, що про них пише Кобзар, бо ж не секрет, що ненависть українців до польської шляхти і латинників, змальована у Шевченкових віршах, є виправданою: „...У них багато правди не лише традиційної, але й історичної. ...Скиньмо нарешті заслону, накинену нам на очі латинниками, прозріймо й увіруймо у правду. ...Сло¬вами: „А онуки, їм байдуже, панам жито сіють", Шевченко хотів розбудити синів України". Зробити це, на думку Батаглії, можна лише „нагадуванням найсвітліших подій, які ще не стерлися з пам'яті народної: „Треба читати усі твори Шевченка, — стверджує він, — щоб пізнати поета належним чином. А пізнати Шевченка, то є справа немалої ваги".
   Однак, щира синівська любов до Кобзаря та його поезій не тільки не принесла молодому критикові заслуженої шани (за відомостями газети „Діло" (1903 рік) „за чотири десятиліття ніхто на кращу опись" так і не спромігся), а ще більше встелила його шлях гіллястим терням та колючками. За „бунт проти церкви" 19-річного критика виключають з університету, а „фанатичні львівські католики", побачивши у дослідженні слова про те, що „поширювана єзуїтами темнота та релігійна запеклість справили згубний вплив на усю польську шляхту", оголосили Батаглії, як і всім, „сотрудникам" „Туgоdпікa Nаuкоwogo" „святе прокляття", відлучивши їх від Церкви. Гвідо змушений був переїжджати від містечка до містечка, вдовільнятися випадковими заробітками, а що гірше — надовго заховати перо.


Але ні переслідування ревних католиків, котрі стежили за кожним Твідовим кроком, палили його книжки, а у своїх часописах ще впродовж багатьох років „обливали" його брудом, ні мовчанка української інтелігенції, котра не стала на його захист, не боронила критика від нападок, не змогли затримати добру ластівку, випущену з гарячого Гвідонового серця. „Бита-перебита", „обпльована і проклята" книжка Батаглії таки вирвалася у світ. Спершу великі уривки з неї переказав у своєму науковому дослідженні російський пошуковець В. Маслов, окремими розділами книги скористався М. Чалий, а Й. Обріст „прокляту книгу" Батаглії взяв за основу свого нарису німецькою мовою „Тарас Шевченко, малоруський поет" (Чернівці, 1870 р.). Завдяки Обрістові, відомості про українського поета „розлетілися по Слов'янщині". Вони потрапили до праць німецьких дослідників літератури Й. Шерра, В. Каверау, В. Фішера та книги словенського критика К. Глазера.
На батьківщині Гвідо Батаглії, хоча з часу виходу в світ його книги уже минуло понад 140 років, серйозного дослідження (за винятком хіба що вже згаданої публікації О. Дея), а водночас правильної та належної оцінки першопублікації про Кобзаря немає, а нарис Г. Вервеса у книзі „Шевченко і світ" та публікація науковця Я. Неділька у журналі „Радянське літературознавство" (1963 рік) лише свідчення того, як нетрадиційна думка не вкладалася у рамки соцреалізму та того, як ми й понині не навчилися віддавати належну шану зірковідкривачам, яким, без сумніву, був Гвідо Батаглія.