Здавалося, що це був останній вечір. Місяць одиноко заглядав у вікно і заливав її змарніле обличчя тьмяним світлом; поодинокі зорі дивилися у засмучені очі, а її руки… Сухі, зболілі, вони важко торкалися холодного скла на вікні, мабуть хотіла, щоб хоч одна зірка зірвалася з небесної підвіски і опустилася у руку. Тоді вона б загадала бажання. А що їй залишається робити, тільки мріяти про смерть. Скільки днів підряд смерть заглядала в очі, брала за руку, вела, а потім відпускала. Чому?.. Чому?..  Невже мало болю витерпіла? – Мабуть. Та що говорити…  Здоровій людині тяжко зрозуміти хворого, відчути його біль…
У грудях укотре защеміло маленьке жіноче серце, затряслося, мов у пташки на морозі, заплакало гіркими кров’яними сльозами і замовкло. Заніміло усе тіло. При диханні грудна клітка ледь рухалася, а кисню не вистачало. І все це через нестримний біль. Зім’яте, як зібрана в кулак тканина, волосся розстелилося по згорблених плечах. На грані згорання була нервова система, що віддавала останні акорди.
В той час з неба опускалися поодинокі сніжинки, за ними безліч інших. Вони такі спокійні, у своєму танці малювали хаотичну криву траєкторії. А потім безпорадно падали на землю і засинали навіки, поки не перетворяться на крапельку кришталевої води… Як же їй хотілося стати маленькою сніжинкою, яку нічого не болить, кружляти разом з іншими в повітрі. Ні, краще бути птахом. Він живий, літає куди хоче. А справді, чому не стати птахом, це ж так просто.
Її мозок вже не працював, вона не могла мислити: думки про смерть полонили її душу, серце. Ще зовсім молода, але знищена хворобою, жінка важко переступала з ноги на ногу по сходах. Накинувши на себе пальто вона цілеспрямовано прямувала вверх. А ось і останній дев’ятий поверх, а там дах і свобода, що хочеш те й роби, адже ти птах. Хочеш лети шукати собі друга, а хочеш залишайся тут, може знайдеться ще хтось такий як ти.
А там свобода!..  Жінка оглянулася навкруги і вперше за кілька років усміхнулася. Як же їй пасує усмішка, але на жаль…  Розправивши руки мов крила, вона стрибнула з будинку. Тепер вона летіла птахом, танцювала великою сніжинкою і врешті решт, притягнута земним тяжінням, легко впала на білу від снігу землю. Здригнувшись земля ковтала гарячу кров, що червоним покривалом розстелилась по снігу…
Це був останній вечір. Смерть проковтнула свою жертву у безодню безглуздих мрій, у свій темний від болю і страху  світ. Вона надто сильно любила смерть, що віддалася їй в обійми, а та взамін почастувала спокоєм, обезболила тіло і прокляла душу.
Останній крик серця затьмарив пам'ять, думки. Її скуйовджене волосся пестив земний вітер. Він гладив її, співав колискову; крихітні сніжинки опускалися на посивілі від болю вії, а зблідлі вуста заливалися гарячою кров’ю.
Вона надто мало боролася за життя!