Чекання… Найвиснажливіше і найболючіше почуття. Ніколи не знаєш що буде в наступу хвилину. Безупинно, але неможливо повільно сунуться стрілки годинника. Час завмирає. У вухах чується глухий стукіт власного серця. Думки плутаються. Дихати стає важко. Але надія ще є, адже від розв'язки відділяє ще якась хвилина, хоча й без того вже все ясно. Але ж так хотілося побачити дороге обличчя, торкнутися улюблених рук. Та нічого не вдієш. Навкруги пропливає безліч облич, а того, кого чекаєш немає. Нарешті напруження спадає. Очі гаснуть, почуття зникають і на душі залишається нічим не заповнена пустота. Проте болю чомусь не має. Немає нічого крім власної гіркої посмішки над вже якою помилкою. І знову потім картаєш себе за зраду своїм ще слабким переконанням, хоча твердо знаєш, що помилишся ще багато разів, і після кожної помилки будеш мінятися і мінятися, аж поки не станеш зовсім іншою людиною. Та до цієї миті пройде ще багато часу. А в душі завжди залишатиметься надія, що, можливо, цього разу все буде не так, і той кого чекаєш – прийде.