Маленьке собачатко не розуміло, Куди поділися господарі його. Від звуку кожного його маленьке серце мліло: Це йдуть вони до домоньку свого. Та час минав, і вулиці безлюдні Стрічали песика німою тишею, В цвіту дерева плакали зворушливо, Бо за плодами їхніми ніхто не прийде вже. Сумна криниця не співа пісень, Як завжди, біля нового відра. І тільки півень гордовито вийшов, Щоб сповістити ранок для добра. Та те добро украв зловісний атом: Не було бомб, снарядів, куль, але... Село, мов вимерло, його, мов знищили, Вже двадцять літ ніхто там не живе.