Людмила Солонишин
(учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")

    Ніч була чудова. Сповнена духом Різдва, вона передвіщала щось незбагненне й прекрасне. Іній надавав саду казкового вигляду, сніг в місячному сяйві переливався всіма кольорами веселки.
    Руслан тримав Людмилу за руки і цитував уривки з поеми Пушкіна. Цікаво, натхненно, так, ніби саме він був тим витязем, що врятував свою кохану.
« Як гарно, як гарно!» – тільки й шепотіла вряди – годи дівчина, гублячись в карих очах хлопця. - Як гарно!»
    Вона могла слухати його день і ніч, забуваючи про все на світі, переносячись у прекрасний світ фантазій.
    Людмила кохала Руслана. Кохала по – справжньому, всім серцем, кожною клітинкою свого тендітного тіла. Її душа належала цьому чорнявому смуглому хлопцеві, вона вся належала йому. Вся до останньої  краплі крові, до останнього удару серця. Уявити свого життя без Руслана Люда не могла.
    Тихо скрипів сніг під ногами, місяць сховався  за хмару, десь заспівав півень. Руслан взяв в долоньки холодне личко дівчини і ніжно – ніжно поцілував.
- Зустрінемось через тиждень.
- Обов’язково. Я буду чекати з нетерпінням.
    Наступного дня хлопець поїхав додому в Івано – Франківськ, а Люда вчитися в Коломию.
    Руслан приїжджав в село до бабусі. Жив він у Івано – Франківську. Батько працював в Сибіру, а мати в приватній лікарні.
    Ненароком на дискотеці познайомився з Людмилою і незчувся, як закохався. Байдуже було те, що вона на вісім років молодша. Їхні смаки дивом збігались майже у всьому. Запропонував зустрічатися – і вона відповіла взаємністю. А потім все закрутилося, як у вихорі.
    На вихідні вони милувалися красою Дністра, сидячи в дідуся Андрія у садку, слухали досвітні трелі солов’їв, рахували зірки, і Руслан обіцяв обов’язково подарувати коханій найяскравішу з них. А ті кілометри, які розділяли два міста, любов долала безперешкодно і просто: вечірній потяг привозив Руслана в Коломию, а ранішній назад до Івано – Франківська.
    «Життя прекрасне! – любила викрикувати Людмила. – Життя прекрасне, а я найщасливіша людина у Всесвіті!»
    Дівчина подумки вже поєднувала своє життя з Русланом, не знаючи, що міський денді може покохати так же легко, як і забути. Але троянда кохання дурманила розум, старанно ховаючи свої колючки.
    Якось дівчина почула себе недобре. Її нудило, голова йшла обертом… Тест підтвердив всі побоювання: Людмила завагітніла. Не знала чи радіти, чи плакати. Мама в сімнадцять років?.. Але чому б і ні, адже дитина від коханої людини. Та дівоче серце віщувало щось недобре, неслухняні сльози котилися по поблідлих щоках дівчини.
    «Нічого, нічого. Розкажу все Русланові. Він мене так кохає. Можливо, навіть зрадіє, адже стане татусем. Все буде гаразд. Добре, що якраз сьогодні коханий приїде сюди», - думала.
    Увечері Людмила зустріла Руслана на пероні. У його руках пломеніла червона троянда. Підійшов, поцілував. Дівчина тільки мовчки підняла на нього великі сірі очі і заплакала.
- Що, що з тобою сталося? Тебе хтось образив? – захвилювався хлопець.
- Ні!
- Хтось наговорив про мене різної гидоти? Не вір!
- Ні, нічого ніхто не казав.
- А що ж тоді сталося? Що трапилось?
- Я, я… - дівчина схлипувала все сильніше і сильніше.
- Ну, заспокойся, розкажи мені! Ну, не плач, не треба.
- Русланчику, я, я… вагітна.
-??!!
- Так, я впевнена в цьому.
- Як, як це сталося? Ми ж … ми, ні. Не може бути.
- Може. Повір, я не брешу.
    Руслан змінився в обличчі. З роздратуванням кинув троянду на землю. Він то сідав на лавку, то міряв кроками перон, стаючи час від часу на квітку. Нарешті зупинився, взяв Люду за лікті.
- Я не можу, зрозумій, ми… ми не можемо одружитися. Я. я не готовий. А ти? Тобі ще вчитися й вчитися. Ну які з нас батьки? Які батьки!? – він і не помітив, як перейшов на крик.
- А як же любов, Русланчику, як же найяскравіша зірка, яку обіцяв для мене? Як, як же дитина? – дівчина поблідла, і якби Руслан не тримав її так міцно, то вона, мабуть, упала б.
- Людо, ти мені дуже подобаєшся, але зрозумій: ми не пара. Я не сподівався, що все зайде так далеко.
- Дитина, Руслане, а дитина?
- Це зараз не проблема. Є безліч гарних лікарень, я дам гроші і…
- Гроші? Ти даси мені гроші? – очі дівчини налилися люттю і дикою ненавистю. – Тікаєш? Як же швидко! Куди поділася твоя любов?! Куди?!! Обіцяєш зірки, а потім думаєш, що все можна? Міський покидьок! – Люда з огидою плюнула йому під ноги і щодуху побігла геть.
    Отямилась в гуртожитку. Сиділа в коридорі на підлозі, волосся скуйовджене, з розпачу руки покусала до крові. Плакати вже не могла, тільки зрідка зітхала. Тут і знайшла її подруга.
- Що з тобою, Людко.
- Нічого, нічого, все гаразд. Головне, щоб батьки не дізналися…
    Вийшла з лікарні зовсім чужою, іншою, спустошеною і обманутою. Весняне сонце заливало вулиці і сквери, поверталися додому лелеки, люди пожвавішали, залишивши вдома важкі пальта і шуби. Людмилі ж світ видавався сірим, холодним, злобним і німим. Не хотілося думати, а просто іти і йти, або зовсім померти. На серці кривавилися дві рани: одна  - від обману, друга – від зради. Та більше пекло інше: вона не зможе народжувати дітей. Так лікарі сказали. Вона ніколи не зможе стати мамою.
    «Ніколи, ніколи, ніколи», - це слово, як наймогутніший барабан, билося в її голові. Хотілося кричати, але вона не могла, не було сили.
    Руслан не з’являвся, не дзвонив. А Люда і не шукала зустрічі. Вона й досі любила його. Любила наперекір своєму розумові, який говорив, що така людина не заслуговує на кохання…
    Пройшло кілька років. Людмила закінчила навчання, найняла в Івано – Франківську квартиру і пішла працювати в дитячий садок. Роботі віддавалася вся, бо дуже вже любила дітей. Чула в селі, що Руслан одружився з дочкою якогось багатого бізнесмена. Вона також вийшла заміж, але сімейне щастя тривало недовго. Через рік розлучилася – чоловік хотів дітей, а цього вона ( хоч і як хотілось їй ) йому не могла дати.
    Одного разу під вікнами дитячого садка зупинився чорний джип.
- Це мій татко! Мій татко повернувся з Франції! – закричав улюбленець Люди. – Ходімо, Людмило Іванівно, я вас познайомлю.
- Гаразд, Денисику, ходімо.
    Вихователька ледь встигала за чорнявим малятком. А хлопча стрімголов помчало на вулицю і стрибнуло батькові на руки.
- Тату, зараз познайомишся з моєю вихователькою. Вона дуже добра, я її так люблю! – дитячі очі сяяли від щастя.
- Добре, синку. Подивимось, чим це так приворожила тебе вихователька, - засміявся батько.
    Людмила вийшла з дверей, ступила кілька кроків і зупинилася – перед нею стояв Він. Змінився, звичайно. Але ці карі очі і лагідну посмішку вона не забуде ніколи.
- Доброго дня! – Руслан підняв очі і завмер. Опустив сина на землю, все ще не вірячи, що бачить справді Люду. – Людо? Ти?
- Так, Руслане, я.
    Денис покрутився біля таткової машини, взяв з сидіння великий пакунок з цукерками і побіг ділитися з друзями. Людмила не зводила очей з Руслана.
- Людо, я хотів, тобто я не хотів, - язик Русланові заплітався, він не міг нічого путнього сказати.
- Хотів, не хотів. Яка різниця? Руслане, ти позбавив мене щастя. Розумієш, ти забрав його зовсім, до останньої крихти. Ти гірший найгіршого злодія. Ти вирвав у мене душу, кинув її в болото і затоптав. Ти посміявся з мого кохання, - всі пригашені часом почуття враз зринули в пам’яті Людмили, її очі налилися слізьми, а серце розривалося від болю.
- Я не…
- У тебе гарний син, дуже любить тебе. Як же я не здогадалася: ви ж як дві краплі води. Що ж ти щасливий. Вітаю.
- Людо, пробач.
- Бог нехай пробачає, а я не можу: дуже велика рана отут, в серці. До побачення.
    Люда поверталася у будинок. Сльози перлинами скочувались по щоках: вона й досі любила Руслана.
    «Зовсім не про таку любов писав Пушкін», - подумала Люда, згадуючи, як пристрасно колись читав її коханий уривки з поеми «Руслан і Людмила».