Субота, 20.04.2019, 03:52
Вітаю Вас Гість | RSS

   В И Д Н О К О Л О      Літератури Тлумаччини

Міні-чат
200
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 25
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2011 » Березень » 29 » Одцвітав терен... не одцвітала душа (Олексій Заклинський (1819-1891))
22:19
Одцвітав терен... не одцвітала душа (Олексій Заклинський (1819-1891))
Михайло Буджак
З книги "Золоте жниво землі Тлумацької"

    Батьки повмирали, коли хлопчині не було й тринадцяти років. Виростав і виховувався біля родичів у с. Озеряни. Закінчив Станиславівську гімназію та Львівську духовну семінарію. Вчився на юридичному факультеті Віденського університету, але через матеріальні нестатки не закінчив його. Обирався до австрійського парламенту. У 1848 році був одним із ініціаторів створення Руської Ради у Львові та делегатом Всеслов’янського з'їзду у Празі. Поет, композитор. У 1890 році при допомозі редакції газети „ Червонная Русь" видав книгу „Записки Алексея Заклинского, приходника Старих Богородчан", на підставі якої Михайло Яців невдовзі написав оповідання ..Посол Петришин", а Іван Франко послуговувався при підготовці свого дослідження „ Азбучна війна в Галичині 1859".




   Якби в історії української літератури Олексій Заклинський залишився як автор однієї лише пісні „Там, де Чорна гора", написаної у 1860 році, це не применшило б його заслуг перед красним письменством краю. Та „песнь", як згодом згадував у відомій своїй книзі „Записок...", стала „общеизвестной", і протягом більшої половини минулого століття не сходила з уст людей та сторінок тодішніх галицьких часописів та пісенних збірників;
   Якби життєва доля не кидала його від гімназії до ремесла, від теології до права, можливо, Галичина й не мала б самого Олексія Заклинського: трудолюбивого і по-молодечому запального, наполегливого в ділах і зажурливо-сумного в житті. ...Не шкодувала — кидала на тернистий шлях. У дев'ять років смерть забрала матір, у дванадцять — батька. На тринадцятий, як згадував в одному з львівських часописів, з двома молодшими і старшим братом втік із дому, аби родичі не віддали до солдатської служби чи якогось ремесла. Давав у Станиславові приватні лекції панським дітям, а за ті гроші, що заробляв, сам вчився і братів учив. Але був то лише початок того шляху. Далі, ніби продовженням, стало навчання в одвічних нестатках у Львівській духовній семінарії, „просиджування без крейцера в кишені" у Відні, де мав намір студіювати право в університеті, таке ж безславне повернення до Львова... І, врешті-решт, захоплення політикою. Воно примусило молодого Олексія Заклинського забути про „хліб насущний", а подумати про вищі цінності. Був одним із організаторів Руської Ради у Львові, котра паралельно з іншими народами Австро-Угорщини взялася виборювати для галицьких русинів конституційні права, став співавтором відомого в Історії „Прошенія..." до цісаря про „заведення руської мови в школах, де переважають українці, у вищих школах, друкування законів для галичан народною мовою і аби знали її місцеві урядники, розширення студій духовенства". Іван Франко, аналізуючи події 1848 року в статті „Азбучна війна в Галичині 1859 року", посилається на „Записки..." Олексія Заклинського як „одинокого учасника тих пам'ятних подій, що залишив досить просторе оповідання", відзначив, що хоч ті „спроби були скромні, але вони відповідали найбільшим потребам руської людності". Завдяки „Прошенію...", численним аргументованим виступам на Всеслов'янському з'їзді у Празі, де також обговорювалися ці проблеми (Олексій Заклинський був там секретарем української секції), львівська Руська Рада таки домоглася, що за листом намісника цісаря при університетах були створені перші кафедри руської літератури, а в сільських школах, де переважало українське населення, почали запроваджувати народну мову навчання. „Усе це, — підсумовував в одній із своїх публікацій історик, відомий громадський діяч зі Станіславщини Василь Ільницький, — давалося нелегко. Від роботи в таких школах відмовлялися польські вчителі, невистачало підручників. ...Та минув місяць-другий, появилися злагоджені Руською Радою перші брошурки про руський алфавіт, збірники народних пісень — і школи віджили". За ними одна за одною почали відчиняти двері бібліотеки, перші читальні. Олексій Заклинський, інші члени Руської Ради ставали натхненниками й організаторами перших відчитів, літературних вечірок, тими „смільчаками", котрі, незважаючи на різні протиріччя, розхитували, як писали часописи, той „дзвін, який мав розбудити зі сну руську інтелігенцію".
   Не полишає цієї справи Олексій Заклинський і в далекому провінційному селі Старі Богородчани, неподалік Станіславова, куди невдовзі переїздить на парафію. Там, „у закутку громадського життя", де ,ліниве міщанство душить усе живе, а люде тільки й дбають, аби смачно попоїсти", невтомний Олексій Заклинський бореться за впровадження народних звичаїв, допомагає місцевій школі, яка тільки-но прийняла перших учнів, і в підмогу собі у цій справі бере слово — поезіями кличе громади „до світла науки й пізнання". Як відомо з короткої біографічної довідки, що видрукувана в „Українській літературній енциклопедії"', тут, у Старих Богородчанах, Олексій Заклинський написав вірші „Щоб я крила мапа" (1853 рік), „Кажуть мені люде, що мій друг живе" та інші, до яких нс нишрим склав музику і вони стали відомими в краю пісними
   Та все ж таки найбільшу славу, як поета і композитора, Олексієві Заклинському принесла пісня „Там, де Чорна гора". Написав він її у 1860 році, в день, коли померла дружина. „На могиле покойной, — згадував поет, — я соорудил хороший курган и сочинил в память ея общеизвесную песнь". Вона, — стверджують сучасні дослідження, — „відразу була підхоплена громадою" і за короткою розвідкою відомого поета Миколи Бажана в двотомній антології „Пісні та романси українських поетів", „починаючи з 70-х років минулого століття... не сходила зі сторінок збірників народних пісень, що друкувались на території Західної України". Та, виявляється, співали про „Чорну гору", котра „сумно угров край вітает", „ангела", що там, „як цвіт процвітал", а нині „улетівсь у вічний супокій" не лише в Галичині. Відомий буковинський поет Юрій Федькович, вподобавши пісню, переклав її німецькою мовою — і в тому варіанті витримала вона кілька видань за кордоном, а львівський композитор Станіслав Людкевич зробив до неї фортепіанні варіації і разом з хором ця пісня помандрувала ще далі у світ.
   Заворожений славою у 60-80-ті роки, церковник і пісняр Олексій Заклинський створює ще з добрий десяток нових поезій, мелодій до них (вони теж мали непоганий успіх), і ніби підсумком 40-літньої творчої роботи та пережитого за увесь той час стала невелика, але об'ємна за змістом книга з красномовною назвою „Записки Алексея Заклинского, приходника Старих Богородчан", яку у 1890 році видавала редакція львівського часопису „Червонная Русь". У ній, окрім розповіді про „тернистий" життєвий шлях відомого в краю поета-пісняра, громадського та церковного діяча, його роздумів про людей, з яким довелося стрічатись, та час, видрукувано і більшість кращих його віршів з мелодіями. На жаль, це була перша й остання книга Олексія Заклинського. Повернутися вдруге до читача за минулих сто літ на Україні їй так і не судилося. Якщо не брати до уваги друге, справлене і доповнене видання під назвою „Записки пароха Старих Богородчан", яке побачило світ в українському видавництві „Добра книжка" м. Торонта (Канада) у 1960 році...

Переглядів: 938 | Додав: malaxaj | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Березень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Друзі сайту
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання