Цвіли вишні. Юний, літній вітерець, закоханий в усмішку сонця, лагідно грався верхівками дерев. Злегка торкнувся вишні – і аромат літа розлився у повітрі. Пахло молодістю, щастям, радістю…
На цвинтарі тихо. Заросли стежки поміж могилами. Нечасто бувають тут люди. За щоденною турботою залишається мало місця для померлих. Але он хтось іде. Низько опустив голову, проте не блукає між могилами, чітко прямує протоптаною ним же стежкою. В руках – гілочки вишні, в очах – сум і безнадійність, на душі – невимовний жаль.
Часто цього юнака можна побачити тут. Щонеділі, а нерідко і серед тижня, приходить він сюди, сідає біля могили, кладе квіти і розмовляє. Іноді приносить гітару. Завмирає тоді все навкруги: юнак співає про втрачене кохання, нестерпний біль серця, муки душі. Співає тихо, перебирає злегка струни і, не в силі стриматися, плаче. А з фотографії дивляться на нього усміхнені дівочі очі. Ті очі, які він колись цілував, ті очі, в яких знаходив завжди підтримку і щастя, ті очі, які він так кохав і які так кохали його…
«Я не можу без тебе… - шепотів. – Не можу. Повертайся. Повертайся. Я задихаюся на цьому світі без тебе. Навіщо ти тоді прийшла? Я все продумав:


Тільки минув рік, а вона уже зустрічалася з іншим, згодом з ним одружилася. У них народилася донечка. Лиш інколи, коли вона прогулювалась з Аліною по алеї, згадувала про Сашка.
    Ось за декілька тижнів Саша повинен би повернутися додому. Та тут доля відвернулася від нього. Він потрапив у полон, де пробув сім років… Та щастя знову посміхнулось йому, Олександр повернувся героєм. Повернувся до неї, до тієї найріднішої, яку він так кохав, і яка забула його. Він повернувся тоді, коли такі герої, як він, стали непотрібними.
    Він шукав Діану, а коли дізнався, не повірив, йому сказав двірник і вказав на квартиру. Сашко підійшов до дверей, подзвонив. Відчинилися двері і перед ним стала вона. Дівчинка вже бігає, а маленький хлопчик на руках: «Ви, напевно, помилились», - це все, що сказала вона. А він заплакав, Олександр вже бачив страшніше, він чув невимовно жорстокі речі, та не плакав, ніколи не плакав, а тут, сльози котилися по його щоках, як дощ, і падали на букет червоних троянд. Він сказав: «Діано, я так тебе кохав – вибач і прощай». І пішов…
    Саша надіявся на обійми коханої, а потрапив в обійми горя. Герой плакав, а потім пішов зарадити горю. В його душі і далі палало немеркнуче сяйво кохання, та вона цього не бачила, а воно безжальним полум’ям обпікало йому душу.
            Декілька днів тому я заходив до Олександра, він мені казав, що якось бачився з Діаною, розмовляв. Розмова була короткою, але зрозумілою. Розказуючи, він плакав.

    Яка жорстока буває доля. Мав все в житті, а залишився ні з чим. Він ще б міг влаштувати своє життя, радіючи йому. Але ні. Саша був інший, він усе ще кохав ту міщанку, ту, яка розбила йому серце, сумував, та вже не плакав. Він зрозумів, що нічого не змінити.
    Сьогодні п’ятнадцяте лютого, у Олександра день народження. Дивно, Діана згадала і прийшла до нього з букетом квітів. Вчора Сашко помер, тримаючи в руках пожовклу фотографію, де він і вона і тисячі троянд. А на білому аркуші фарбами було написано: «Я так тебе кохав… Діано!» Вона заплакала і сказала йому: «Вибач…»
    Я ще довго блукав по засніжених вулицях, сніг уже не падав, на небі горіли тисячі зірок. Десь опівночі показався місяць, я ж казав, що він прийде, я ж казав, що він вміє кохати, кохати не так, як люди. По – іншому, по - неземному. Та місяцю легше, він не думає так, як люди. І кохає він не так…

    Людмила вийшла з дверей, ступила кілька кроків і зупинилася – перед нею стояв Він. Змінився, звичайно. Але ці карі очі і лагідну посмішку вона не забуде ніколи.
- Доброго дня! – Руслан підняв очі і завмер. Опустив сина на землю, все ще не вірячи, що бачить справді Люду. – Людо? Ти?
- Так, Руслане, я.
    Денис покрутився біля таткової машини, взяв з сидіння великий пакунок з цукерками і побіг ділитися з друзями. Людмила не зводила очей з Руслана.
- Людо, я хотів, тобто я не хотів, - язик Русланові заплітався, він не міг нічого путнього сказати.
- Хотів, не хотів. Яка різниця? Руслане, ти позбавив мене щастя. Розумієш, ти забрав його зовсім, до останньої крихти. Ти гірший найгіршого злодія. Ти вирвав у мене душу, кинув її в болото і затоптав. Ти посміявся з мого кохання, - всі пригашені часом почуття враз зринули в пам’яті Людмили, її очі налилися слізьми, а серце розривалося від болю.
- Я не…
- У тебе гарний син, дуже любить тебе. Як же я не здогадалася: ви ж як дві краплі води. Що ж, ти щасливий. Вітаю.
- Людо, пробач.
- Бог нехай пробачає, а я не можу: дуже велика рана отут, в серці. До побачення.
    Люда поверталася у будинок. Сльози перлинами скочувались по щоках: вона й досі любила Руслана.

вона не зможе народжувати дітей. Так лікарі сказали. Вона ніколи не зможе стати мамою.
    «Ніколи, ніколи, ніколи», - це слово, як наймогутніший барабан, билося в її голові. Хотілося кричати, але вона не могла, не було сили.
    Руслан не з’являвся, не дзвонив. А Люда і не шукала зустрічі. Вона й досі любила його. Любила наперекір своєму розумові, який говорив, що така людина не заслуговує на кохання…
    Пройшло кілька років. Людмила закінчила навчання, найняла в Івано – Франківську квартиру і пішла працювати в дитячий садок. Роботі віддавалася вся, бо дуже вже любила дітей. Чула в селі, що Руслан одружився з дочкою якогось багатого бізнесмена. Вона також вийшла заміж, але сімейне щастя тривало недовго. Через рік розлучилася – чоловік хотів дітей, а цього вона ( хоч і як хотілось їй ) йому не могла дати.
    Одного разу під вікнами дитячого садка зупинився чорний джип.
- Це мій татко! Мій татко повернувся з Франції! – закричав улюбленець Люди. – Ходімо, Людмило Іванівно, я вас познайомлю.
- Гаразд, Денисику, ходімо.
    Вихователька ледь встигала за чорнявим малятком. А хлопча стрімголов помчало на вулицю і стрибнуло батькові на руки.
- Тату, зараз познайомишся з моєю вихователькою. Вона дуже добра, я її так люблю! – дитячі очі сяяли від щастя.
- Добре, синку. Подивимось, чим це так приворожила тебе вихователька, - засміявся батько.