Максим Самойлов
(учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")

Сонце впивалося своїми золотими пазурами в тіла людей, які лежали на розпеченому піску. Море лагідно наспівувало пісню таємничої минувшини. Віра віддавала своє тіло сонячним, пекучим доторкам. Цілункам легкого вітерцю, що спочивав у смарагдовій колисці моря. Їй нестерпно захотілося відчути прохолодні обійми води і тому вона, не відкладаючи бажання на потім, пішла до моря.
    Раптом до її рук доторкнувся якийсь невідомий предмет. Вона стрепенулася й озирнулась. Поряд стояв хлопчик років десяти.
- Візьміть, цей лист передав мій татко.
    Він зневажливо кинув конверт до її ніг. Віра не встигла нічого сказати, ані висловити обурення, ані задовольнити свою цікавість. Малюк зник так само несподівано, як і з’явився. Молоді чоловіки з’їдали очима її принади і кожен мріяв, забувши на мить про дружину: «От би вона була моя». Жінки, яким не пощастило написати ще одну сторінку курортного роману в книгу Долі, заздрили їй.
    Віра повернулась на попереднє місце. Вона швидко розірвала конверт і почала читати.
- Ти – расянка! Для тебе люди, немов ті нещасні комахи. Маниш їх світлом красномовства; чаруєш вродою, висмоктуєш все до останньої копійочки, іноді не гребуєш навіть життям. На твоїй совісті смерть моєї дружини.
    Вона гарячково непомітно для себе, облизала палець й перегорнула сторінку.
- Я вважаю, що ти вбила її навмисне, наприклад, за допомогою укола, хоча можливий інший варіант, перерізала якусь судину.
Ти – пустоцвіт. Рости б тобі на кладовищі. Маєш вроду, ніжний голос, а в душі пустка, точніше її, душі, взагалі нема.
    Віра знову перевернула сторінку, послинивши палець. Таку звичку мала ще зі школи.
- Неприємно таке читати про себе. Чи не так? Ти відібрала в мене дружину, потоптала наше кохання, в тім ти залишила мені сина. Думаю, що досить гуманно й справедливо отримати смерть з рук своєї дитини. Твоя уява тобі малює вже вистріл з пістолета, удар ножа? Ні, ні! Кохана, ти, як завжди, не права.
    Вона перегорнула сторінку.
- Ти сама виконала свій смертельний вирок, Віро, я тебе кохаю ( на жаль твій і мій ) хоча ти – нікчемний хірург і бездушна жінка. Ти знову проковтнула дозу смерті. Кожна мати має побачити перед смертю свою дитину. Олег все про тебе знає. Він взяв плату за дитинство без тебе, відкриваю таємничу завісу. Тобі ж так цікаво, як виглядатиме твоя смерть. Листки посипані ЗНК – ціаністим калієм. Пояснюю, бо пам’ятаю, що з хімії ти мала трійку. Бувай. Надіюся ми більше ніколи не зустрінемось.
                                                                                           
                                                                                                   Бофор.
    Темрява напливала поволі, віддаляючи реальність від загадкової вічності.