Зоряна Середюк (учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")
Чекання
Летіть дні і летіть ночі; Летіть – не вгавайте, Не шкодуйте мої очі, Сльози не втирайте; Не питайте мого серця, Чому воно ниє, Чому воно на самоті Ніби вовком виє; Не питайте, чому плачу Тихо серед ночі; Не питайте, чому болить Те серце дівоче; Не питайте, не знущайтесь, Мене не карайте, Тільки летіть, не вертайтесь, Летіть, пролітайте. Пролітали дні і ночі, Я їх не вертала, Бо чекала ту людину, Яку так кохала. Рік чекаю, другий, третій, А його немає. Що він робить, де блукає? Я цього не знаю. Але вірю, що вернеться, Я щаслива буду. І той час коли чекала Повік не забуду.
Ти найкращий на землі
Я вже нікого так не покохаю, Я вже нікого так не полюблю. Та за своє кохання я страждаю, За нього зараз я чомусь терплю.
Чому не разом ми? Цього не знаю. Чому приходиш тільки лиш вві сні? Чому тебе одного я кохаю? Чому так зараз боляче мені?
Своє майбутнє завжди уявляю Тільки з тобою. Милий вір мені, Бо лиш тебе одного я кохаю, Для мене ти найкращий на Землі.
Не знаю чи зможу терпіти
Не знаю я чи зможу ще терпіти Сама без тебе і твоїх очей. Так хочеться до тебе полетіти, Не помічаючи ні днів, ані ночей.
Я думала, що можна так кохати Лише в казках, а не в реальному житті. Ці почуття не можна передати Про них говорять сльози на щоці.
Не вірила, що можна так страждати, Коли кохана комусь і кохаєш ти; Що можна міцно вітер обнімати, А не людину, яка у серці назавжди.
Та ось прийшла нещасне мить розлуки І розлетілись ми в різні боки, Туди, де не торкнуться наші руки, Не долітатимуть туди навіть думки.
Я думала, що в кілометрах відстань Вимірюють між любими людьми. Між нами час – неподоланна відстань, Перед якою наше щастя – мить.
Не знаю я чи зможу ще терпіти Без оченят твоїх, як дві свічі. Так хочеться до тебе полетіти Про зустріч думаю як вдень, так і вночі.
Оксамитові квіти
Одурманило розум. А чому – я не знаю. Так кохати не можна. Так ніхто не кохає. Оксамитові квіти, ніби спогад про тебе, Але губи шепочуть: „Будь завжди біля мене”. Уві сні бачу квіти, оксамитом покриті, Ясним сонцем зігріті, росою налиті. Уві сні бачу губи твої, очі й руки І, здається, ніколи не буде розлуки. Але ранок постукав у віконце неспішно Залишив по собі він пробудження втішне: Заглядають у шибку оксамитові квіти, Розвіває волосся твоє легкий вітер.
