Оля Олійник (учасник літературного конкурсу "Немеркнуче сяйво")
Шле привіт із неба погода Посилає то дощ, то тепло, За вікном вже будує негода. А самотній мені все одно.
Я сиджу, зачинившись в кімнаті Чую музику вітру й дощу, Та мені на усе наплювати, Бо тебе, моє серце, люблю.
Бо люблю я усе на світі В моїм серці немає журби, Пам’ятаєш, як ми ще дітьми Мрію ------ про нові світи.
І от зараз, моє ти сонце, Усміхнись і забудь про дощі, Я візьму тебе ніжно за пальці Й ми летітимем в нові світи.
На хвилинку прошу забутись І пожити справжнім життям Про недуги й нещастя забути І щасливим проснутись десь там.
Там, де луки у зелень одіті, Там, де хмари не сиплять дощу, А під ними щасливі діти Хороводами славлять весну.
Відкриваю я очі і знову Ця жахлива реальність, а втім Моє серце розбите додолу, Бо своє ти віддав уже їй.
******* Минає вечір вкотре, позолочений зірками, Мені з тобою не цікаво, як завжди, Ти щиро віриш і все ж із тим запалом Кажеш, що наші душі – це і є зірки.
Зірки невтілених бажань, Загублені, розстріляні віками, Зерном розсипані, на жаль, На полотні небесному не нами.
Не нами створений цей світ Не ми придумали любити, То, може, нам замислитися слід, Чи маєм право один одного судити.
********
За цим світом криється щось Більше, ніж звичне «ніщо». За цією землею, мабуть, є Щось цінніше за гору космічного пилу.
Вони не справжні. Але є щось краще за них – Великий світлий розум, Але й він руйнує усе живе.
Людям начхати що у них в серці Вони сміються з тих хто вміє літати. Я плачу, коли вмирає музикант І в натовпі із усіма сміюся зі своєї музи. Я дивуюся з того, як кожна каліка у Цьому закладі намагається зробити Себе щасливою, запхавши комусь у Колеса паперові палиці. Вони прекрасно розуміють, що навіть цим, Чомусь. Зуміють зупинити. Якщо в світі є любов – то чому Мені так важко прийти до неї.
