Тиха ніч. Сьогодні знову темно надворі. На небі тисячі зірок, та місяця десь немає. Його кохана зіронька залишилась сама. Де ж він? Чому знову запізнився? Невже він покинув її? Та ні. Він ніколи  не покинув би її, місяць вміє кохати. Його кохання, мов немеркнуче сяйво. Ось зараз він вийде. Викотиться десь з – за небосхилу і ніжно поцілує її, свою Зіроньку. Та чи вміють так кохати люди. Кохати і сяяти, кохати і чекати, надіятись, і не меркнути ніколи.
    І у мене є також своя зіронька, її звати Анна. Сьогодні ми мали зустрітися. Зустрітися там, де завжди. Та вона не прийшла… Я довго чекав, а її все не було. Я мовчки спостерігав, як легенькі сніжинки монотонно сипляться на землю.  І у моїй душі теж місяця не буде. Я ще трохи почекав і з якимось невимовним болем у душі пішов додому. І мимоволі згадав про свого знайомого сусіда. Про його складне життя і велике кохання, про яке колись він мені розповідав. А колись він жив у мальовничому селі, десь там, де ясного погожого дня видно сиві Карпати, де весною розквітають духмяні сади, де восени відпочиває бабине літо, і живуть чудові люди.
    Олександр ріс у заможній сім’ї, і не відмовляв собі ні в чому. Його гідно виховали, він вчився в школі, а потім поступив в Академію Мистецтв. Інші про таке тільки мріяли, а для Сашка це була реальність. Йому завидували інші хлопці, йому у слід захоплено озиралися дівчата і мріяли, щоб озирнувся він. Та Олександр не звертав на них уваги, він зачаровано малював свої пейзажі, це для нього було перш за все. Та якось стріли Амура пронизили і його серце. Саша закохався в неї, у ту, по – весняному невимовно красиву міщанку, з  таким дивним іменем – Діана.
    Вони познайомились в оранжереї, де було тисячі квітів, так дивно, так не по -  земному, немов хтось навмисне це все влаштував. І покохали один одного з першого погляду. І здавалося – навіки. Олександр не бачив нікого, крім Діани, вона була найкращою квіткою у його квітнику, найпрекраснішою рибкою у його акваріумі. Він сидів, слухаючи лекції, і нишком малював її портрет. Він покохав її більше ніж Петрарка кохав колись Беатріче. Саша привозив Діану до себе у село і всі ще більше завидували йому. Коли на небі світило сонце, то немеркнуче сяйво їхніх сердець засліплювало його. Така велика була їхня любов.
    Таке могло бути тільки в казці. А в житті так просто не буває, во, на жаль, далеко не казка, де все так чудово, де відважний рицар визволяє свою принцесу і вони живуть довго і щасливо.
    Саша був ще молодий, як і вона. Олександр і Діана замріяно прогулювались алеями, вони нічого не знали, нічого не підозрювали. А тим часом розгорілася та безглузда війна в Афганістані. Вони блукали і навіть не думали, що чорною птахою влетить вона у їхні життя.
    Саша надіявся, що його це не торкнеться, тим паче, що він навчається у академії, студент – відмінник. Та сподівання не справдились, йому належало йти в армію, можливо, в Афган.
    Того дня було сонце. А наступного все змінилось. Вони обоє були сумні. Діана плакала і з нею плакало небо, була страшенна гроза, блискавки розтинали небо, воно теж їм співчувало. Це була найщасливіша закохана пара на землі, і за місяць вони мали одружитися. Ні – хіба таке можливе! Хіба таке може статися?.. А сталося.
    Та ось настав той день, що розлучив їх назавжди. Вони не могли уявити, як це станеться, та долею судилося розлучитись. На порожньому пероні вони з нестерпним болем в душі розсталися. Цілувались, плакали, вона клялась, що буде чекати його хоч цілу вічність, він теж говорив щось подібне і на згадку взяв чорно – білу фотографію, де він і вона і тисячу троянд. Поїзд рушив. Уже з вікна послав їй свій останній поцілунок. Поїзд віддав свої останні гудки і зник в ранковім тумані. А Діана все стояла на пероні, стояла і плакала. Та навіщо ці сльози…
    Так він потрапив у те пекло, там Сашкові і прийшлося вбивати. І його теж ніхто не жалів. Доля була прихильна до нього, з ним завжди була пам'ять про Україну, матір і кохану. Як же він її безумно кохав, а вона? А вона забула, не стримала своєї обіцянки. Тільки минув рік, а вона уже зустрічалася з іншим, згодом з ним одружилася. У них народилася донечка. Лиш інколи, коли вона прогулювалась з Аліною по алеї, згадувала про Сашка.
    Ось за декілька тижнів Саша повинен би повернутися додому. Та тут доля відвернулася від нього. Він потрапив у полон, де пробув сім років… Та щастя знову посміхнулось йому, Олександр повернувся героєм. Повернувся до неї, до тієї найріднішої, яку він так кохав, і яка забула його. Він повернувся тоді, коли такі герої, як він стали непотрібними.
    Він шукав Діану, а коли дізнався, не повірив, йому сказав двірник і вказав на квартиру. Сашко підійшов до дверей, подзвонив. Відчинилися двері і перед ним стала вона. Дівчинка вже бігає, а маленький хлопчик на руках: «Ви, напевно, помилились», - це все, що сказала вона. А він заплакав, Олександр вже бачив страшніше, він чув невимовно жорстокі речі, та не плакав, ніколи не плакав, а тут, сльози котилися по його щоках, я дощ і падали на букет червоних троянд. Він сказав: «Діано, я так тебе кохав – вибач і прощай». І пішов…
    Саша надіявся на обійми коханої, а потрапив в обійми горя. Герой плакав, а потім пішов зарадити горю. В його душі і далі палало немеркнуче сяйво кохання, та вона цього не бачила, а воно безжальним полум’ям обпікало йому душу.
Декілька днів тому я заходив до Олександра, він мені казав, що якось бачився з Діаною, розмовляв. Розмова була короткою, але зрозумілою. Розказуючи, він плакав.
    Яка жорстока буває доля, маючи все в житті, а залишився ні з чим. Він ще б міг влаштувати своє життя, радіючи йому. Але ні. Саша був інший, він усе ще кохав ту міщанку, ту, яка розбила йому серце, сумував, та вже не плакав. Він зрозумів, що нічого не змінити.
    Сьогодні п’ятнадцяте лютого, у Олександра день народження. Дивно, Діана згадала і прийшла до нього з букетом квітів. Вчора Сашко помер, тримаючи в руках пожовклу фотографію, де він і вона і тисячі троянд. А на білому аркуші фарбами було написано: «Я так тебе кохав… Діано!» Вона заплакала і сказала йому: «Вибач…»
    Я ще довго блукав по засніжених вулицях, сніг уже не падав, на небі горіли тисячі зірок. Десь опівночі показався місяць, я ж казав, що він прийде, я ж казав, що він вміє кохати, кохати не так, як люди, По – іншому, по - неземному. Та місяцю легше, він не думає так, як люди. І кохає він не так…